Калькулятор расчета монолитного плитного фундамента тут obystroy.com
Как снять комнату в коммунальной квартире здесь
Дренажная система водоотвода вокруг фундамента - stroidom-shop.ru

Політика Кремля: за 100 років нічого не змінилось

“А за кілька днів в Білорусі починаються спільні з РФ багатотисячні військові навчання “Захід-2017”, які в НАТО оцінили як загрозу, – написав у Фейсбук Володимир Ар’єв. – І скажіть тепер, що дата дестабілізації на західному кордоні була обрана випадково”… “За сто років загроза так і не зникла”, – пише латвійський журналіст і політолог Атіс Клімовічс (Atis Klimovičs). 

Atis Klimovičs: Simt gados draudi nav pazuduši

В оцінках навчань російської та білоруської армій «Захід-2017» майже не доводилося чути нічого, крім технічної або військової точок зору. Однак корисно розглянути їх в більш широкому історичному контексті. Зробивши це, можна усвідомити, що особливим «фірмовим» знаком Кремля завжди була брехлива і агресивна політика по відношенню до сусідів.

Так було майже сто років тому, коли більшовицька Росія не захотіла стримати обіцянку свого вождя про повагу до нових незалежних держав і направила в Латвію частини Червоної армії. Тоді завдяки недостатній силі молодої й ослабленої Громадянською війною Червоної армії, а також дякуючи підтримці союзників, Латвії вдалося вигнати більшовиків і отримати Мирний договір з Росією.

У наступні 20 років (спочатку – ліквідувавши викликану війною розруху, потім – вклавши багато сил і коштів в розвиток національної держави) Латвія наївно покладалася на свій строго дотримуваний нейтралітет як головний аргумент збереження свободи.

Пізніші події з наближенням Другої світової війни розкрили беззаперечну істину, що в Москві про існування незалежної Латвії завжди була абсолютно протилежна думка. Як тільки склалися відповідні умови, Москва змусила країни Балтії погодитися на розміщення на їх території військових баз СРСР, а через рік, сконцентрувавши величезні сили біля кордонів (разом з дислокованими в Балтії військами вони досягали 435 тисяч), ознайомила латишів, естонців і литовців з ультиматумом і ввела частини своєї армії, поклавши тим самим кінець існуванню трьох незалежних держав.

Здається, до сих пір в суспільстві немає достатньо ясної точки зору на те, наскільки правильним або навпаки – помилковим – було рішення уряду, а точніше: президента Латвії Карліса Улманіса (Kārlis Augusts Vilhelms Ulmanis) про відмову від збройного опору.

Видатні латвійські історики висловлювали думку, що це була б безглузда боротьба, яка закінчилася б величезними людськими жертвами як серед військових, так і цивільного населення. На жаль, можна задатися лише риторичним питанням, який шлях обрали б латвійські солдати і офіцери, які були по-бандитському вбиті радянським режимом незабаром після окупації.

Як можна зрозуміти, нинішній командувач латвійськими збройними силами Леонідс Калніньш (Leonīds Kalniņš) вважає, що Латвія тоді повинна була воювати із загарбниками. Так можна судити з висловів генерала: в цьому випадку «ми були б зовсім іншими». Якщо армія в потрібний момент не захищає свою державу, то об’єктивно виникає підстава для питання про сенс її існування. Відносно актуальної ситуації і навчань «Захід-2017» Калниньш підкреслив, що збройні сили Латвії виконують свої завдання і готові захищати державу.

На рішення від 1939 і 1940 року про мирний допуск противника в нашу державу і пізніші репресії збройною боротьбою відповіли латвійські легіонери (частина яких наївно плекала надії на повторення 1919 року), але найдостойнішим чином це зробили національні партизани.

(Латвійські національні партизани — підпільні загони, які після Другої світової війни вели партизанську війну проти радянської влади. Такі загони мали назву «лісові брати» (meža brāļi). Країни Заходу, як правило, не надавали значної підтримки латвійським партизанам. За періоду найсильнішого опору кількість партизан досягала 15 000 бійців, у той час як загальна кількість учасників Опору у Латвії досягала 40 000. Партизанськими організаціями, які намагалися об’єднати та координувати сили Опору, були Латвійська національна партизанська асоціація у Відземе і Латгалії, Північнокурляндська партизанська організація, Латвійська національна партизанська організація у Курляндії (латис. Latvijas Nacionālo partizānu organizācija), Асоціація латвійських захисників вітчизни у Латгалії та «Соколи Вітчизни» у Південній Курляндії. Щоб знищити основні бази підтримки партизанського руху, радянська влада скоїла страшний злочин — у березні 1949 року до інших віддалених частин СРСР було депортовано близько 90 000 литовців, латишів та естонців. Ця депортація мала кодову назву — операція «Прибій». Антирадянська партизанська війна у Латвії продовжувалася до 1956 року і прийняла форму громадянського конфлікту. У більш ніж 3000 боях у загальній кількості загинули 2442 партизанів, 7342 – були полонені, а 4293 – з’явилися з повинною. За межі Латвійської РСР на поселення до Сибіру і в райони Крайньої Півночі Росії було вислано 57 000 осібРед.).

І про цю боротьбу можна сказати, що вона принесла багато страждань і жертв. Але все-таки ця боротьба вважається особливо важливою сторінкою в історії нашого народу, яка, серед усього іншого, підтверджує найважливіше: здатність захистити себе зі зброєю в руках.

Історична пам’ять зіграла вирішальну роль в бажанні народів Балтії убезпечити себе від найгіршого сценарію, в існуванні якого не потрібно сумніватися. З цієї причини таким ясним і прямим був шлях в НАТО.

Точно так же, як і в міжвоєнний період, зараз Кремль дивиться на незалежність Латвії і двох її сусідів як на короткостроковий проект. Це не змінилося за сто років, і цей висновок змушує вважати військові навчання «Захід-2017» небезпечними.

Брати

“Лісові брати”

P.S. “Все, що потрібно знати про “повстання” Саакашвілі, це дата його повернення, написав у Фейсбук Сергій Марченко. – . Він не повернувся через день після позбавлення громадянства. Не повернувся через два дні, тиждень, два. Михайло прорвався в Україну 10 вересня, півтора місяці потому. Як оцінити час, обраний командою Саакашвілі для атаки?”

“14 вересня на території Білорусі агресор проведе наступальні військові навчання, сконцентрувавши у нашого кордону 300-тисячне ударне угруповання, – продовжує він. – Таких навчань Росія не проводила ніколи. Є істотна ймовірність вторгнення. Одночасний наступ з півночі, півдня і сходу може покласти край нашої державності. Зараз у багатьох знову, як три роки тому, складена тривожна валіза і заправлений повний бак.
З точки зору політика, час атаки вибрано ідеально. Українська влада змушена реагувати на зовнішню загрозу. Вона сконцентрувала резерви на небезпечних напрямках, шукає міжнародної підтримки, і їй точно не до внутрішньополітичної боротьби”.

“В таких умовах атакуючий Саакашвілі отримує перевагу. Владі складно реагувати на всі загрози одночасно і, швидше за все, основний фокус уваги – буде на зовнішнього ворога, а у Михайла і його прихильників з’явиться час для нарощування сил і простір для маневру”, – стверджує Марченко.

“А з точки зору патріота України? – запитує він. – Чи повинен патріот атакувати українську владу в такий момент? Я не впевнений. Суспільство забуває про війну, але вона триває. Ніхто не вірив в анексію Криму. Ніхто не вірив в артобстріли з території Росії, а потім і окупацію Донбасу. Які приклади потрібні ще, щоб загроза з Білорусі сприймалася реально?”